Від талалаївських тополь до київських каштанів

 
 

Від талалаївських тополь до київських каштанів

оповідання Якова Ковальця



Від талалаївських тополь

до київських каштанів

 

            Ранкової пори весняної днини приїхав я з Чернігова в Київ. Повзуча підземна молотарка Київського метро своїм трамплінчатим конвеєром тягла нас, людей, немов притихлі мовчазні снопи, вгору до станції «Арсенальної». Зверху і збоку на опуклих сферах тунелю, ніби під куполом парашута, миготіла, розливалась фарбами та грайливими закликами промовиста реклама. Насолоджуйся, читай, щоб не було скучно, і їдь.

            Раптом з паралельного ескалатора я почув: «Привіт, земляче!». Стрепенувся радісно-здивовано, миттю перелетів поглядом на той голос і побачив молодшого на якихось кілька років мого земляка, колишнього учня Талалаївської школи Володю Мироненка. Він приязно усміхався, піднявши руку. Другою рукою тримався за повзучий довжелезний гумовий поручень. Ти диви, у столиці так збіглися наші ескалатори, хоч вони й повзли в різні боки. Та дарма, що в різні, головне – що ми побачили одне одного, привітались, відчули й зрозуміли: не забулась нам рідна сторононька. Відразу перед очима постали наші вулиці Пролетарська та Кірова, школа, де ми навчалися, спортивні й танцювальні майданчики, одношкільники, наш Талалаївський перон, з якого ми поїхали й завжди хочемо приїхати туди. Там, у Київському метро, голосно перегукнулись: «До зустрічі!»

            Вдруге, як ми побачились у Києві, наші ескалатори йшли вже в один бік. Він проводжав мене по вулиці гетьмана Мазепи до вулиці Суворова, на якій я мав відвідати письменника Анатолія Дімарова. А Володимир сказав, що та вулиця неподалік від Київського Палацу дітей та юнацтва, де він працює. Ми йшли саме тоді, як розцвіли каштани над асфальтом, як радісно виривались розкішні бузки з квадратиків землі.

            В такт нашої ходи я знічев’я намислив йому такий піонерський і вже ветеранський девіз, певно, розсекречений усіма відомими й невідомими службами пароль: «Від талалаївських тополь». А він, хоч ми про таке і не домовлялися, продовжив розпочате мною девізно-парольне: «До київських каштанів». Хоч я «плив» тут у столиці під сонцем всесвітньо відомих київських каштанів, але жив талалаївською порою, про яку нагадав мені товариський помах руки мого земляка, переймався наповненістю його життєвих сходинок.

            Згадували наше шкільне життя, вчителів, друзів. Він мені без якогось там хизування й апломбу, ніби між іншим кинув: «Я в Талалаївській бібліотеці, як навчався в школі, всі книги перечитав». Потім, спостерігши мій здивований погляд, для делікатної поправки додав: «Ну, якщо й не всі, то відсотків вісімдесят-дев’яносто точно». І до мене: «Ти теж перечитав? Тобі й Бог велів, бо навчався на вчителя, на журналіста, дружиш з літературою». 

         Я щось намагався відповісти, але не дуже спромігся на ясну відповідь. Стало соромно, що я небагато разів заходив до бібліотеки і так, як Володимир, сказати не можу. А він мене й не примушував до цього.

            Тим часом перед очима постали картини, спливли, як сонячні крапельки на долоні, шкільні будні тодішніх шістдесятих…

            Справді ж, Володимир був завсідником бібліотеки, це можуть пригадати й колишні його вчителі, самі хранителі книжкових абонементів, його однокласники. Буквально поїдав фантастику Бєляєва, Бредбері, Воннегута, детективи, класику і штурмував море технічної літератури. Приладновувався до книг, чи вони до нього, і вдома, й на перервах у школі, й навіть, порушуючи правила та розпорядок – на уроках. Учителі підловлювали його, веліли переказувати щойно викладений зміст предмету – й він відповідав на все бездоганно. Директор школи навіть про це його «вільнодумство» говорив у своєму виступі по районному радіо. Ніби й критикував за це, але й хвалив, що гарно навчається хлопець.

            Перед самим початком випускного року Володимир зламав ногу і був змушений половину пропустити, але старався наздогнати однокласників по навчанню й до випускного дійшов, маючи переважно п’ятірки в атестаті. Глибокі знання виявив з усіх предметів, а найбільше знову і знову його притягувала радіосправа, філігранна електроніка. Скільки вже книг-порад, різних довідників перечитав, щоб змайструвати якісь радіоприлади.

            Не забудеться, мабуть, ніколи, як ще у п’ятому класі вийшов на зв’язок зі світом – склав і налаштував детекторного радіоприймача. Яка то радість була, коли з невеличкого, як учнівський зошит, як дві долоньки разом, фанерного клаптика з різними металевими, мідними контактами і схемами, нібито з нічого, нібито з якогось далекого неба чи з самого космосу проклюнулось жадане слово-привітання. І він сам, підстрибнувши біля табуретки, крикнув світові: «Здрастуй!»  А у випускному, десятому, подарував рідній школі більш удосконалений, уже на радіоелектронних лампах, супергетеродинний радіоприймач. Він демонструвався тут на шкільній виставці. Хтось зробив щось подібне? Та він один на школу, на район. Згадує, як його напоумлю вала в усьому вчителька фізики Марія Давидівна Бурка. А він старанно й наполегливо вдосконалював себе. І рукам, і голові робота була.

            А взагалі, як зізнається він із доброю посмішкою на обличчі, багато ким хотів стати – і моряком, і космонавтом, і геологом, й інженером. А ота азбука Морзе скрізь супроводжувала його на різних хвилях зухвалих мрій і задумів, ставала ніби червоною ниткою його життя, його входження у трудову біографію і у творення самої біографії.

            Після школи душа покликала до столиці. Не встиг вступити до вузу, став будівельником. І знаходив час, щоб ходити в радіоклуб ДТСААФ, щоб далі навчатись улюбленої справи, проводити зв’язки на радіостанції, вдосконалюватись в азбуці Морзе.

            І армію треба було відслужити. Показово, згадує Володимир, що тоді дуже почесно було носити погони захисника Вітчизни. Потрапив до військ зв’язку, оскільки був уже фахівцем цієї справи. Трохи повчили його – став підтримувати зв’язок із Ленінградом та Москвою. А там працювали дуже кваліфіковані зв’язківці, йому треба було старатися, щоб досягти їхніх вершин. З усім треба упоратися. Підвищити швидкість приймання азбуки Морзе – так, навчитись із заплющеними очима працювати на клавіатурі телеграфного апарата – й це можна. Тому й нині на клавіатурі комп’ютера не боїться працювати над усяким друком. Ну, і, звичайно, побачив світу, відкрив багато невідомого, навчився терпіння, витривалості, зустрів справжніх друзів. І по багатьох роках після того є що згадати.

            Далі, навчаючись у Київському політехнічному інституті, працюючи на різних посадах, залюбки займався радіоаматорством, складав саморобні радіопередавачі, що є одночасно й приймачами, проводив радіозв’язок уже з радіоаматорами всього світу англійською мовою та азбукою Морзе. Як він казатиме мені – підвісив антену і вийшов на зв’язок, ніби на якесь звичайнісіньке, просте заняття, чи то, може, хотів вивірити, як я розбираюсь у його хобі і як поціновую його роботу. Досяг у цьому багато. Має свою радіо-станцію вищої категорії. Може говорити зі світом і отією абеткою, що співає «веселим дискантом», і мікрофоном українською, англійською та російською мовами. Має сотні дипломів, зароблених багатьма годинами роботи у вітчизняному й зарубіжному ефірі.

            І ось від далеких наших талалаївських тополь підходимо до київських каштанів, де над берегом Дніпра постав Київський Палац дітей та юнацтва. Тут у нього основна робота. Коли я ото почув, дізнався, що Володимир Іванович працює у Київському Палаці дітей та юнацтва, то спершу подумав, що він веде там гурток, «забавляється» з діточками, розказує їм якісь казочки, чи й розважає, чогось трохи навчає – та й усе. А потім, крок за кроком, знайомлячись із цим Палацом, переконувався в тому, яка відповідальна, суспільно корисна його робота з дітьми, з новими й новими пагонами підростаючого покоління.

            А звідки прийшов сюди Володимир? Із величезного багатотисячного Дарницького об’єднання «Київський радіозавод». За плечима був провідний і в столиці, і в усій Україні (а раніше і в Союзі) Київський політехнічний інститут. Перша посада після того закінчення – в конструкторсько-технологічному бюро дослідного заводу. Став тут головою ради молодих спеціалістів заводу, членом спілки винахідників та раціоналізаторів України. Набирався виробничого досвіду роботи. Потім іще 19 років віддав гіганту радіотехнічної індустрії – виробничому об’єднанню «Дарницький радіозавод». Спочатку просто конструктором, потім фахівцем третьої, другої, першої категорій, провідним спеціалістом, начальником бюро. Тут також багато часу доводилось приділяти розробці різноманітної апаратури та обладнання, їх удосконаленню, впровадженню у виробництво й супроводу самого виробництва. Цікава, перспективна, захоплююча робота. Авторитет мав високий, світила вже й заслужена гарна пенсія, а завод візьми та й репни. Біль та досада немала. І не так за свою майбутню працю, як за цей банкротно-економічний колапс у країні.

            А рукам золотим та мислячим мізкам робота знайдеться. Так і випурхнув «із корабля на бал», із царства заводської праці в царство цього Палацу. Та який там бал? Обирали його сюди з прискіпливими вимогами, і трудитися тут треба так, щоб бачити реальну віддачу. Посаду запропонували, як сказав нам славетний філософ Григорій Сковорода,«сродную» –  завідувачем радіотехнічної лабораторії.

            Цей Палац – державний комплексний багатопрофільний позашкільний навчальний заклад, який об’єднує майже 10 тисяч вихованців віком від 5 до 21 року.

            Палац здійснює позашкільну освіту з усіх напрямів, визначених Законом України «Про позашкільну освіту»: науково-технічного, дослідницько-експериментального, еколого-натуралістичного, художньо-естетичного, гуманітарного, туристсько-краєзнавчого, фізкультурно-спортивного, військово-патріотичного, соціально-реабілітаційного, оздоровчого.

            Мережа гуртків нараховує 60 галузей освіти, 250 навчальних предметів. Щороку випускники Палацу отримують свідоцтво про позашкільну освіту.

            Палац створює умови для самореалізації дитини. Цьому сприяє участь у персональних виставках, конкурсах, олімпіадах, концертах, спортивних змаганнях, наукових дослідженнях.

            14 творчих колективів мають звання «народний художній колектив», 3 – зразковий.

            Вихованці з успіхом репрезентують Україну на різноманітних міжнародних заходах. Щорічно кращі гуртківці й педагоги стають лауреатами конкурсів «Сузір’я Палацу» та «Кришталеве яблуко», місія яких – сприяти розвиткові та підтримці талановитих гуртківців, реалізації їх соціальної активності, згуртуванню співробітників у прагненні до професійного та соціального самовдосконалення.

            Володимир Іванович розповідав мені про свою радіотехнічну лабораторію. Тут не тільки мають справу з найскладнішими електронними схемами та приладами, але й навчаються їх вільно читати, самостійно розробляти, конструювати радіо- та електронну апаратуру. Саме у цьому відділі виходять на зв’язок із будь-якою країною світу, володіючи міжнародними аматорськими секретами, іноземними мовами.

            Така його робота. Після тієї зустрічі ми підтримуємо тісний зв’язок. Недавно я йому зателефонував по мобільному (було це в неділю). Запитав де він є.

-          На роботі.

-          Так вихідний день сьогодні.

-          Готуємось до виставки робіт обдарованих дітей України.

-          І коли відкривається?

-          Завтра.

-          А відгул за вихідний день братимеш?

-          Ні, немає потреби.

            Звичайно ж, я в нашій розмові запитав Володимира Івановича, чи братимуть участь у цій виставці його вихованці.

-          Мої діти скрізь є. Інакше для чого працювати...

            Так і сказав. А імідж цього закладу, я переконався, досить високий. І добір педагогів – за вищим мірилом фаху, відповідальності, вміння, їм же працювати з людьми, тим паче з дітьми.

            Тоді ж він сказав, що пропонує зі своєю лабораторією на ту виставку вироби обдарованих дітей. Розповів про зварювальний інвертор шістнадцятирічного Артем Яновського. Може, то новий Патон підростає та скаже своє вагоме слово в цій галузі. А його ровесник Михайло Панчик сконструював портативний осцилограф завбільшки з мобільний телефон. Ну це, може, й не блоху підкувати, але оригінальне та красиве вирішення вимірювання електричних параметрів різноманітних приладів і схем (для тих, хто це вміє робити).

            Другого дня я довідався, що ці хлопці та їх керівник відзначені міністерськими грамотами.

            Вихованець його гуртка Денис Собчук два останніх роки підряд посідає звання чемпіона України на Всеукраїнських змаганнях з конструювання радіоелектронних приладів.

            А сам Володимир Іванович нагороджений багатьма грамотами – Міністерства освіти України, Київського товариства винахідників і раціоналізаторів, Українського державного центру позашкільної освіти, Київського міського управління освіти та іншими. Одержав звання відмінника освіти України. Обраний головою методичного об’єднання гуртків з радіоелектронного конструювання міста Києва. Має ряд заохочень від адміністрації Палацу. Володимир Іванович спрямовує діяльність педагогів, які проводять роботу в гуртках лабораторії. Гуртки «Юний конструктор» та «Майстер-конструктор» веде сам особисто. Так би мовити, керує і показує особистий приклад у роботі.

            При черговій зустрічі Володимир Іванович сповістив мені ще таку новину – вони разом з Іваном Михайловичем Забіякою створили в інтернеті сайт Талалаївського району міжнародного товариства «Чернігівське земляцтво» в місті Києві (www.talzem.at.ua).

            Мій земляк Володимир, комунікабельний, привітний, завжди готовий на розмову і на стрічу, може відмовити у спілкуванні й мобілкою, й наживо тільки тоді, як веде заняття з дітьми чи перебуває на нараді, або коли навколо багато гамірного люду – в гудливій маршрутці чи на ескалаторі метро (де нам сам Господь призначив побачення). Ми обоє – члени Чернігівського земляцтва у місті Києві, беремо активну участь у його різноманітних заходах. Ось що він сказав на своїй інтернетівській сторінці Талалаївського сайту Чернігівського земляцтва про себе, про мене, про звичайне людське єднання: «Земляцтво в моєму уявленні – річ важлива. Тут можемо отримати інформацію про земляків, їхнє життя, діяльність. Можна зустрітись, побачитись, поговорити. Десь потрібно допомогти землякам  у Києві, а десь потрібне сприяння Малій Батьківщині. Це, повторю, важливо і знаменно. А як цікаво подивитись виступи земляків під час зустрічей. Та й минуле згадати разом, це ж наше життя».

            І запросив заходити один до одного і віч-на-віч, і в інтернеті.

            Та краще віч-на-віч.

Яків КОВАЛЕЦЬ,

журналіст,

член Чернігівського

земляцтва



Создан 23 мар 2015